Новини
Події та пропозиції Деренівської Купелі для яскравого та незабутнього відпочинку
DERENivSKA
KUPIL
KUPIL
Народився у Дніпрі в родині скульптора, що значною мірою визначило його професійний шлях.
2003 — закінчив Державну художню середню школу ім. Тараса Шевченка.
2009 — закінчив Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури за спеціальністю «скульптура».
2012 — завершив асистентуру-стажування в НАОМА.
Згодом займався викладацькою діяльністю, зокрема викладав рисунок і скульптуру в КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого.
Професійний шлях Єгора Зігури розпочався рано: ще в підлітковому віці він працював разом із батьком, виконуючи замовлення, що поєднували ремесло і творчість.
Після завершення академії обрав шлях незалежного художника.
Зігура є автором численних публічних скульптур, встановлених в Україні, Франції, Австралії та США. Його роботи регулярно беруть участь у міжнародних виставках, арт-ярмарках і скульптурних парках, формуючи присутність української скульптури у глобальному контексті. Його практика охоплює як станкову, так і монументальну скульптуру, а також інсталяції та арт-об’єкти.
З 2012 року — член Національної спілки художників України.
Роботи митця були представлені на провідних міжнародних платформах, зокрема на аукціонах Phillips та Sotheby’s, а також на арт-ярмарках і виставках у Європі, США, Азії та Австралії.
Серед них: Spectrum Miami, Volta Basel, Tokyo International Art Fair, Sculpture by the Sea (Австралія), Niwot Sculpture Park (США) та інші.
Скульптура «Єднання» (Дніпровська набережна, Київ)
Скульптура «Атлант» (Дніпро)
Інсталяція «R/Evolution» (Дніпро)
Скульптура «Be brave» (Київ)
Його роботи часто існують у діалозі з простором, підкреслюючи взаємодію людини, середовища та часу.
Єгор Зігура працює на перетині класичної пластичної традиції та сучасного мистецтва. У його творах чітко простежується звернення до античної спадщини, водночас ці образи трансформуються, набуваючи нових сенсів у контексті сьогодення. Скульптор досліджує теми ідентичності, глобалізації, споживацтва, екологічних загроз і крихкості цивілізації. Зігура поєднує традиційні матеріали: бронзу, камінь із сучасними матеріалами та полімерними структурами. Важливою складовою його практики є баланс між формою та ідеєю. Скульптор наполягає на їхній нерозривності: пластика не ілюструє концепцію, а існує з нею як єдине ціле.
Петро Антип народився 1959 року в місті Горлівка на Донеччині — в самому серці степової України. У 1980–1984 роках навчався на відділенні скульптури в Пензенському художньому училищі ім. К.А. Савицького. Далі – приватні студії В. Цоя та О. Бема (1982–1986).
Його твори придбані Міністерством культури України та входять до колекцій музеїв і галерей Франції, Німеччини, Італії, Швеції.
Петро Антип — автор і співавтор десятків масштабних проєктів і монументів:
Пам’ятники:
Стиль Антипа — це філософська поезія форми, де метал, колір і слово перетворюються на маркери історичної пам’яті. Це епос степу, наповнений архаїкою і метафорам. Його твори — це не лише скульптури чи картини, а візуальні притчі, які ставлять вічні запитання: “Хто ми?” і “Куди йдемо?”
Антип не наслідує архаїку — він її перепрочитує, іноді в жорсткій, майже експресіоністичній формі. Його скульптури зазвичай вертикальні, масивні, нагадують скіфські баби, стовпи-предки, культові тотеми. У живописі його форми спрощені, майже іконічні.
Народився 1960 року в селі Чорнотичі, Чернігівська область.
Закінчив Ужгородське училище декоративно-прикладного мистецтва (1979) та скульптурний факультет Київського державного художнього інституту (1986), де навчався в майстерні Михайла Вронського. Вже на дипломі його скульптура «Материнство» була придбана Національним художнім музеєм України.
З 1980-х бере участь у виставках державного рівня, з 1990-х — у авторських і міжнародних проєктах. Член Національної Спілки Художників України.
Працює у скульптурі, графіці, живописі, інсталяції. Твори художника зберігаються в мистецькому центрі «Шоколадний будинок», національному музеї «Київська картинна галерея», Національному художньому музеї України, Національному заповіднику «Софія Київська» у Києві, та багатьох інших музеях України та за кордоном.
Олександр Сухоліт — один із небагатьох митців, який цілісно об’єднав скульптуру, живопис і графіку у єдину візуальну мову. Митець зберіг у своїй творчості зв’язок із землею, природою та традиційною українською чуттєвістю, поєднуючи її з європейською культурною спадщиною.
Стиль Олександра Сухоліта формувався поза тимчасовими тенденціями, а образність творів вкорінена в універсальних символах, найчастіше це жіноча постать. У його скульптурах легко впізнати метафори очікування, молитви, скорботи. Людська фігура тут – не індивідуальний портрет, а носій загальнолюдського досвіду, через який митець говорить про головне: про любов, біль, присутність, пам’ять.
Сухоліт свідомо уникає натуралізму, не працюючи з натурою у прямому сенсі. Для нього тіло – це не лише фізичний об’єкт, а передусім вмістилище духу. Його скульптури не демонструють м’язів або анатомії, вони фіксують стан – стан зосередженості, пошуку і тиші.
Окреме місце у творчості митця займає графіка. Його малюнки виконані у техніці туші, вугілля, іноді акварелі. Вони прості за засобами, але глибокі за змістом. Часто це
фігури жінок, зведені до знаку, лінії, жесту. У цих роботах – медитація, інтуїція, невимушений рух руки, що фіксує не зовнішнє, а внутрішнє. Графіка для Сухоліта – не допоміжний засіб, а окремий світ, у якому він продовжує той самий діалог, що і в скульптурі.
Попри визнання, виставки та присутність у музейних колекціях, Сухоліт не прагне публічності, для нього важливе одне — чесність перед формою. Його творчість — це не кар’єра, а шлях. І цей шлях — глибоко духовний.
Народився 1956 року в Києві. Закінчив Львівський інститут декоративного та прикладного мистецтва у 1979 році за спеціальністю «проєктування». Його наставником був видатний скульптор Еммануїл Мисько.
З 1980 року бере участь у виставках, із 1987 — член Національної спілки художників України. Працює в Києві, активно виставляється в Україні та за кордоном. Роботи Дяченка входять до постійних експозицій 5 художніх музеїв України.
Олександр Дяченко – скульптор, для якого мистецтво – це не реакція на сьогодення, а глибоке, тривале послання в часі. Він не сприймає негатив у скульптурі, для нього цей
вид мистецтва має іншу природу.
“Живопис чи графіка можуть кричати, протестувати, критикувати, але скульптура – тиха, тактильна, майже сакральна. Її потрібно торкатися – і тому вона має бути джерелом сили, а не тривоги.”
Його приваблює людина не як портрет чи об’єкт, а як частина природи. Його цікавить, наскільки гармонійною й органічною є ця частина – і зовні, і внутрішньо. В усіх його роботах відчувається повага до людської сутності: до гідності і внутрішнього світла.
Дяченко каже: «Мистецтво — це енергетика особистості». Його скульптури справді передають внутрішню енергію, у них закладено увага до форми, ритму, балансу. Він не працює з «актуальним» мистецтвом, бо скульптура, за його словами, надто довго робиться й довго живе. Її місія — бути не реакцією, а фундаментом. У скульптурах Олександра простежуються відлуння архаїчної пластики — кіммерійської, скіфської,
античної. Його форми стислі, виважені, позбавлені прикрас. Вони спонукають до зосередженого, майже медитативного споглядання.
Микола Білик народився 1953 року в селі Топорівці
на Буковині.
1972 року Микола Білик стає випускником
Вижницького училища прикладного мистецтва.
1980-го закінчив Львівський інститут прикладного та
декоративного мистецтва.
Творчий шлях розпочав у 1980-х роках у виробничому об’єднанні «Художник». Був прийнятий до Національної спілки художників України 1986 року. З 1981 року бере активну участь у республіканських, всесоюзних і міжнародних виставках в Україні, Німеччині, Франції та США. Персональні виставки скульптора проводили у Києві та Мюнхені. З 1994 року професор кафедри скульптури Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука.
Твори Миколи Білика — це візуальна мова української ідентичності. У центрі творчості Білика — людина, нація, пам’ять, а також глибоко осмислений образ жінки, родини, людей та природи, як основи буття. Миколу Білика легко впізнати по вишуканій пластичній мові, гармонії форми й глибокому змісту. Його роботи спонукають не просто дивитися — а відчувати і пам’ятати.
Микола Білик — свідок і творець доби, чиї роботи зберігаються в українських музеях і приватних колекціях у Франції, США, Канаді, Бельгії, Німеччині.
Народився 1952 року в селі Яблонець-над-Нісою (Чехія). У 1972 році закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва, а у 1978 – Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва.
Член Національної спілки художників України з 1985 року. Працює в жанрах монументальної скульптури, малої пластики, медальєрного мистецтва та паркової скульптури. Автор понад двох тисяч робіт, створених у бронзі, камені, глині.
Учасник художніх виставок з 1976 року, мистецьких симпозіумів — з 1985 року.
Провів понад 16 персональних виставок в Україні та за кордоном — зокрема в Ужгороді, Києві, Пряшеві, Будапешті, Меджилабірцях.
Роботи Богдана Коржа – це переважно символічна скульптура, наповнена метафорами. Митець вважає, що скульптура має бути зрозумілою будь-якій людині, незалежно від культури та національності.
Я – скульптор. Крапка. Ці слова – не просто самовизначення. Це суть творчої філософії Богдана Коржа: глибока, цілісна, чесна, з відчуттям форми, матеріалу і найголовніше – свободи.
Народився 1951 року в селі Велика Тур’я, Івано-Франківська область. Закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва у 1979 році.
Стиль Василя Ярича — це поєднання монументальності з філософською глибиною та стриманою емоційністю. Його скульптури уникають надмірної динаміки, різких контрастів і зайвих деталей. У його доробку і строгі кам’яні монументи, і витончені дерев’яні жіночі торси. Скульптури створюються з нуля: від ескізу до завершеної бронзової форми — без цифрових технологій.
Народився 1960 року в селі Саджава, Івано-Франківська область.
Навчався у Косівському технікумі народних художніх промислів ім. В. Касіяна за спеціальністю «різьблення по дереву». 1984–1989 — здобув фах монументального скульптора у Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі ім. В.І. Мухіної.
Василь Татарський — український скульптор-авангардист, що працює на перетині індустріалізму, конструктивізму та нефігуративної скульптури. Його скульптури — це не опис реальності, а інтерпретація відчуттів і думок. Він не прив’язується до тематики — натомість шукає пластичне вирішення, що відповідає внутрішньому імпульсу. Суттєвий вплив на світогляд митця справила творчість Казимира Малевича. Зокрема, ідея «Чорного квадрата» стала поштовхом для глибоких особистих інтерпретацій.
Народився 1975 року в Ужгороді. Початкову мистецьку освіту здобув в Ужгородському училищі прикладного мистецтва ім. А. Ерделі (1991–1996).
Продовжив навчання в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури, де згодом став асистентом, а з 2016 року — доцентом.
Із 2019 року очолює кафедру скульптури НАОМА, що свідчить не лише про визнання його професійного авторитету, а й про вплив на формування нової генерації українських скульпторів.
Балог працює насамперед із природним каменем: гранітом, мармуром — у портретному й експресивному ключі. Його скульптура — це філософський наратив, що втілюється у камені як у носії пам’яті, часу й сталості.
Народилася 1968 року в м. Фастові Київської області, в родині художника Михайла Карунського. З дитинства була занурена в атмосферу творчості: у домі завжди були книжки про мистецтво, що формували її перші естетичні враження. Малювала з ранніх років, однак до скульптури потрапила випадково. Спочатку цей вибір не був усвідомленим, але з часом це захоплення перетворилося на справжнє покликання.
1986–1992 — навчалася в Київському державному художньому інституті, факультет скульптури, майстерня професора Василя Бородая (скульптора, який увічнив своє ім’я в одному з найбільших в Європі монументів – “Батьківщина-мати”).
1995–1999 — аспірантура Української академії мистецтв.
З 1987 року — постійна учасниця художніх виставок.
З 1992 року — член Національної спілки художників України.
Її роботи експонувалися у численних виставкових просторах України та за кордоном: у Києві, Львові, Бадені (Швейцарія), Цюриху, Віго (Іспанія), а також у Німеччині, Чехії, Австрії, США та Мексиці.
Мисткиня створює камерні й монументальні бронзові композиції, а також експериментує з новими матеріалами: пап’є-маше, картоном, мозаїкою, що розширює виразні можливості її пластики. Особливу увагу приділяє синтезу скульптури з архітектурним і міським простором.
Учасниця численних групових і персональних виставок, серед яких:
Її твори неодноразово експонувалися на міжнародних ярмарках мистецтв у Цюриху та Іспанії. Деякі з них зберігаються у приватних колекціях України, Швейцарії, Чехії, Австрії, США, Мексики та Німеччини.
Світлана Карунська належить до тих художників, що вміють робити усе самостійно. Вона переконана: тільки той, хто володіє усіма етапами ремесла, може дозволити собі свободу у творчості.
«Батько казав: вмій робити все, щоб була можливість від цього відмовитися», — каже мисткиня.
Її самодисципліна поєднується з уважністю до світу. Вона вчиться у людей і ситуацій, постійно спостерігає, як життя підказує форму. Для неї творчість — це безперервний діалог між працею і думкою.
«Роботи виховують мене, а я їх», — зазначає Світлана.
Важливою рисою авторської позиції є категоричність. Карунська відкидає роботи, які не мають внутрішньої сили. Така вимогливість до себе стає принципом її художньої етики.
У її скульптурах відчувається потяг до чистоти і ясності форми, до її конструктивного осмислення. Художниця свідомо спрощує пластику: у цій структурній зосередженості народжується особлива внутрішня енергія образу. Природна щирість — лише один із багатьох виявів характеру скульптурних образів Світлани. Її герої чутливі, сповнені ніжнісністю і певною іронією.
У її творчості простежуються інтонації європейської пластичної традиції, зокрема італійських майстрів ХХ століття. Їй близька лаконічність Артуро Мартіні, простота форми і внутрішня іронія Марчелло Маскеріні. Ці риси не переходять у наслідування, радше органічно трансформуються у складову її особистої естетики.
Скульптура для Карунської — це поезія у твердому матеріалі, метафора, висловлена через форму. Вона вірить, що кожна деталь, кожен штрих несе енергетику митця. Саме ця енергія визначає цінність твору.
Микола Бірючинський народився 1971 року в Горлівці, на Донеччині. У 1995 році закінчив Єнакіївський комерційний технікум за спеціальністю «художник-оздоблювач».
З 1998 року Бірючинський працював у майстерні відомого скульптора Петра Антипа, представника так званої “горлівської школи”. Саме там сформувався його стиль:
структурний, з глибоким зв’язком до простору та ландшафту.
Твори Миколи Бірючинського — це синтез архаїки, символізму та особистої метафізики. Його скульптури — це образи, які втілюють шлях як філософську категорію: життя, вибір, доля, молитва. Він тяжіє до узагальнених форм: рубаних, редукованих, але пронизаних внутрішньою ритмікою.
У 2014 році, через війну на Донбасі, Бірючинський змушений був залишити рідну Горлівку. Цей період став глибоко переломним: досвід ув’язнення бойовиками, втрата дому й переїзд до Києва наклалися на творчий процес і дали йому нову глибину.
Тема мандрів — одна з ключових: не як рух у просторі, а як шлях до себе, до центру. Його “Одіссеї”, “Чумацькі шляхи”, “Молитви”, “Геракли” і “Філософи” — не про події, а про стани, не про сюжет, а про символ.
Тема «шляху» для нього не лише сюжетна, а метафізична: шлях як вертикаль, як випробування, як рух до сенсу. Часто звертається до біблійної символіки, фігури Одіссея, Ясона, Іони, але трактує їх крізь призму власного досвіду.
Народився 1962 року у Львові. У 1981 році вступив до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (нині — Львівська національна академія мистецтв), де навчався на кафедрі кераміки. Навчання завершив у 1985 році. Його наставниками були визнані майстри: Дмитро Крвавич і Микола Посікіра.
У 1989 році став членом Національної спілки художників України. Його роботи експонувалися у престижних інституціях:
Олег Капустяк — митець постмодерного мислення, його скульптура не копіює реальність, а розкриває її суть. Його пластика апелює до класичної форми, але позбавлена академічної краси в її традиційному розумінні. Крім творчості, Капустяк активно займається реставрацією. Він брав участь у відновленні скульптур Пінзеля на Соборі Святого Юра у Львові, у реставрації надгробків на Личаківському цвинтарі — священному місці для української культурної пам’яті. Також викладає й ділиться
досвідом із новим поколінням художників.
Народився 1943 року у селі Вовковиї, Рівненська область.
Навчався у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. Івана Труша, а згодом — у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва, де зосередився на художньому металі.
Олег Боньковський — представник «нового ковальства», що відроджує мистецьку традицію обробки металу. Його стиль поєднує фольклорні мотиви, сакральність і модернізм: поетичні хрести, фрагментальні брами, художнє плетіння пластики. Для нього метал — носій народної символіки, історії, національної пам’яті та духовності.
Микола Новіков народився 1980 року у шахтарському містечку Новогродівка Донецької області.
Його творча діяльність включає участь у Всеукраїнських трієнале скульптури (2008, 2011, 2014, 2020), тематичних виставках до Дня художника, а також персональні й колективні проєкти.
Серед них:
Скульптури Миколи Новікова вибудувані так, що форма веде погляд, створює ритм і внутрішню напругу. Працюючи з шамотом, каменем і бронзою, митець веде діалог із матеріалом, уважно прислухаючись до того, «як матеріал веде і диктує свої правила». Камінь задає межі, бронза дозволяє уточнювати й розвивати пластику. Ключовою є «лінія переходу» — момент, де статичне починає «дихати», а форма набуває внутрішнього руху. У цьому процесі розкривається головна тема митця: взаємодія людини, матерії й внутрішнього стану.
Народився у селі Кадобна, Івано-Франківська область.
Ремесло передалося йому у спадок — його дід мав власну
кузню, де, за свідченнями родини, була криївка УПА.
До початку повномасштабного вторгнення Росії Іван Боднар понад 14 років займався декоративною обробкою металу. Його кування відзначається точністю, естетикою і ручною досконалістю. Він творить художні елементи, у яких оживає давнє ремесло в сучасному контексті. З початку великої війни Іван доповнив напрямок своєї роботи. Його кузня стала місцем, де куються не лише художні вироби, а й деталі для українських захисників.
У біографії Івана Боднара сплітаються кілька пластів: традиція, боротьба, мистецтво і дух спротиву. Його майстерність — не просто приклад українського ремісництва, а жест солідарності й дії, який підтримує не лише фізично, а й морально.
Мартин Навратіл — багатогранний та талановитий художник зі Словаччини, який здебільшого відомий своїми скульптурами. Мартін закінчив Академію образотворчого мистецтва і дизайну у Братиславі. Під час навчання він проходив стажування в Академії образотворчого мистецтва в Празі у студії фігуративної скульптури під керівництвом професора Яна Хендриха.
Основний вектор творчості — пошук нових форм вираження через синтез традиційної скульптурної майстерності та інноваційних технік. Впливи таких мистецьких напрямків, як авангард і модернізм, допомагають йому відходити від статичності форми, надаючи роботам динамічності, емоційної глибини і символізму.
Павел Зоугар (нар. 1974, Рудіце, Чехія) — сучасний чеський скульптор, який перетворює чавун на витончені скульптури. Його мистецтво – це продовження давньої родинної та місцевої традиції, яку він почав плекати ще у дитинстві, відливаючи фігурки з гіпсу та свинцю.
У 1992 році здобув професію ливарника, а згодом, спираючись на глибокі знання металургії, звернувся до мистецтва. З 2005 року митець цілком присвятив себе художньому литтю, використовуючи глибоке розуміння металу й розробляючи авторські техніки.
Зоугар зосередився на фігуративній скульптурі, особливо жіночих образах. Його стиль – витончений і водночас сильний. Майстер зізнається, що на його роботу вплинули такі митці, як Альберто Джакометті та Ольбрам Зоубек – скульптори, які працювали з мінімалістичними й витягнутими силуетами.
Всі етапи: від моделювання, формування, лиття до фінального полірування й патинування – він виконує самостійно. Для нього скульптура – це життєва потреба, а не просто хобі чи професія. Чавун – складний, важкий, але благородний матеріал. «Це метал з характером – ідеально підходить для мистецтва», – каже майстер.
Народився 1981 року в м. Ужгород у відомій творчій родині поетеси Лідії Повх і митця Петра Ходанича.
1996-2002 — навчався в Ужгородському коледжі мистецтв ім. А. Ерделі.
2002-2004 — навчався у Львівській національній академії мистецтв.
Працює у жанрі малої модерної та декоративної ландшафтної пластики, станкової графіки. Разом із батьком створює різьблені іконостаси, престоли, тетрапоти для храмів.
25 лютого 2022 року добровольцем вступив до лав Збройних сил України, нині — молодший сержант, захищає державу на різних ділянках фронту, а у вільний від бойових завдань час продовжує займатися творчістю.
Михайло Ходанич досліджує тему людини, оспівуючи пластику людського тіла у графіці та скульптурі. Він пройшов шлях від класичних знань про закарпатське різьбярство до власного образного вирішення пластики. Його роботи поєднують сучасну динаміку, фольклорні мотиви та експеримент з матеріалом. Михайло передає внутрішній рух і емоційний стан через спрощену, але виразну форму. У публічному просторі міста прагне гармонійного поєднання мистецтва та повсякденного життя містян. Джерелом натхнення стають і навколишній світ, і урбаністичні краєвиди.
Юрій Бойко народився 21 серпня 1998 року в місті Калуші. Перші спроби ліплення у школі швидко перетворилися на захоплення, що визначило його подальший шлях.
У 2014–2020 роках навчався у Львівському коледжі декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша на відділі скульптури. Саме навчання стало для нього поворотним моментом, де дитячий інтерес переріс у професійне захоплення.
У 2020-2021 роках закінчив магістратуру Львівської національної академії мистецтв.
Кар’єра та творчий шлях
2020 р. — лаборант на відділі ліпки в коледжі ім. І. Труша.
З 2022 року Юрій є викладачем скульптури та ліплення в тому ж коледжі. Для нього викладання – не лише передача технічних навичок, а й спосіб глибше осмислювати власну практику та постійно занурюватися в предмет.
У 2022–2023 роках взяв участь у двох симпозіумах по дереву у просторі «Козацька Слобода Раковець», де отримав досвід роботи з великими розмірами та відкрив нові можливості матеріалу.
Виставкова діяльність
2024 р. — участь у міжнародній виставці «Осінній салон».
2025 р. — виставка серії портретів у PARK3020. Участь у проєкті PARK3020 Heritage Culture Forum 2025.
2025 р. — участь у виставці «Рай-Пекло» (галерея ZAG).
Художній стиль і теми
У творчості Юрія однією з центральних тем є діалог між матеріалом і формою. Він наголошує, що саме матеріал диктує форму. Бойко працює з різними медіумами та досліджує їхній синтез, не відаючи пріоритету одному. Для нього важливіше відчуття субстанції, її опір і пластичний потенціал.
Серед вагомих впливів на його формування митець згадує роботу із Петром Антипом, у процесі якої він відкрив для себе мову геометризованих елементів. Важливу роль відіграв і його вчитель Любомир Яремчук, який допоміг усвідомити пластику як живу, структурну мову.
Натхнення митець знаходить у природі, моді як точці перетину різних мистецьких практик, а також в архаїчних символах, що активно проявляються у його пластичній мові. Для багатьох його скульптур характерні деформації і зміщені пропорції – засоби, через які художник працює з психологічною експресією та посилює структурну виразність образу.
Важливою складовою творчого процесу є ескізування — щоденна практика, що дозволяє тримати думку в постійному русі й фіксувати імпульси пошуку. Наразі Юрій Бойко продовжує розвивати власну пластичну мову та активно працює над новими серіями робіт.
Андрій Болюх — львівський художник-коваль, ювелір, автор кінетичних мініскульптур, відомий експериментатор у царині сучасного металопластичного мистецтва. Один із тих українських митців, хто вдало поєднує давнє ремесло з концептуальним підходом до форми й образу. Його творчість часто називають “інтелектуальним ковальством” бо в кожному творі закладено образ, ідею, візуальну метафору. Загальною рисою творів Андрія Болюха, як зазначає автор, «є стилістика «антигламуру».
Учасник численних виставок ковальства і ювелірного мистецтва, зокрема:
